Ліки від імперського комплексу: Росію б’ють із заходу й зі сходу

Становище Росії на міжнародній арені зараз уже не таке безхмарне, яким воно видавалось ще кілька років тому. Колись могутня імперія зараз своїми діями іноді викликає лише іронічну посмішку. Але при цьому вона й досі переконана, що її вага надалі виключно зростатиме.

Сьогодні в столиці Киргизстану стартує неформальний саміт ОДКБ, де Росія планувала створити щось на зразок анти-НАТО або пост-Варшавський договір. Але, як пише газета «Коммерсант», ці плани навряд чи будуть втілені в життя – колишні союзники Москви Мінськ і Бішкек не готові підписати угоди про формування Колективних сил оперативного реагування (КСОР), що зводить нанівець саму ідею ОДКБ.

«Стосовно заяв Сергія Приходька (помічник президента Медведєва – ред.) про те, що Лукашенко «повинен підписати документи» зі створення КСОР, то

Білорусь як суверенна незалежна держава сама визначатиме, які саме документи ОДКБ і в які терміни підписувати», – заявив учора помічник президента Білорусі Валентин Рибаков.

Але до такого холодного душу Кремль мав би звикнути.

Між тим, днями Росія в особі свого президента Дмітрія Мєдвєдєва вкотре дозволила собі втручання у внутрішні справи іншої держави. Господар Кремля заявив, що Україні просто необхідно провести референдум з питання вступу до НАТО.

«Наша позиція проста: ми не вважаємо правильним затягувати ті чи інші держави у військово-політичні альянси попри волю їхніх народів. У тому, що стосується України, тут все гранично просто – проведіть референдум», – сказав Мєдвєдєв.

«Якщо народ висловлюється за присутність у тому чи іншому військово-політичному союзі, тоді буде хоча б легітимна основа, є інші проблеми, але буде хоча б легітимна основа», – вважає президент РФ.

При цьому Медведєв додав, що в них з Україною свої відносини. І натякнув при цьому, що США не повинні у них втручатися.

Цей монолог особливої реакції за межами Кремля не викликав (Україна рідко коли дає симетричну відповідь на заяви з боку російських чиновників, та й, зрештою, нічого нового Мєдвєдєв не сказав).

У той же час, останнім часом Москва дозволяє Києву давати їй доволі гучні ляпаси. Кримська міліція тричі за місяць зупиняє колону автомобілів ЧФ РФ, які без відома української сторони перевозили крилаті ракети територією України. Як наслідок – російський дипломат Володимир Лисенко відбув на батьківщину і на черзі консул в Одесі Олександр Грачов.

Емоційна заява глави російського МЗС Сергія Лаврова про те, що «висилка російського дипломата з України – чистої води провокація» і що «подібні недружні кроки без відповіді не залишаться» поки що лишається порожніми прогнозами. Та й

навіть якщо якийсь український дипломат буде висланий в Україну, це буде саме відповідь за «недружний крок», але ніяк не за якесь конкретне порушення.

Так само як і практика «чорних списків» російським МЗС вводиться лише як відповідь на дії України. З одного боку, може здатися, що саме Київ постійно провокує конфлікти, але якщо розібратися в ситуації, то він просто адекватно реагує на провокаційні дії Москви. За прикладами далеко ходити не треба: якщо причину «нев’їздності» Костянтина Затуліна легко пояснить кожен школяр, то от пояснити, чому персоною нон-грата в Росії є заступник міністра юстиції Євген Корнійчук, адекватно не зможе навіть Лавров.

Цікаво, що згідно з останніми дослідженнями організації World Public Opinion відносно довіри до світових лідерів (опитування проводилось у 20 найбільших державах світу), прем’єр-міністр Росії Володимир Путін опинився на останньому місці. Йому не довіряє половина опитаних – на 1% більше, ніж найвідомішому антисеміту сучасності Махмуду Ахмадінежаду (президент Ірану). Чи робить «хтось» з цього висновки? Питання риторичне.

Чи не є це наслідком у тому числі й відверто безпардонної поведінки російських політиків по відношенню до України? Не кажучи вже про Грузію.

Коли віце-президент США Джозеф Байден в інтерв’ю авторитетному виданню The Wall Street Journal не лише назвав Росію імперією, що відстала від життя, а й фактично порівняв її зі скаженим псом, додавши: «Ніколи не заганяй людини в кут, якщо ти закриваєш його єдиний вихід звідти», – вказавши при цьому на відсутність гарантій того, що Росія «не утне яку-небудь дурість», здавалося, що це викличе гучний скандал. Але ж ні – Кремль не знайшов, що на це відповісти.

До того ж, заступник Обами заявив, що Росія поступово втрачає вплив на пострадянському просторі.

Причиною тому є становище всередині країни. Він також заявив, що саме завдяки діям Росії, «які фактично є газовим шантажем», учасники проекту газопроводу Nabucco зуміли в результаті домовитися про його створення.

У відповідь на це помічник президента Медведєва Сергій Приходько спробував невдало поглузувати над другою людиною у США:

«Виникає питання: хто визначає зовнішню політику США – президент або, нехай і шановні, але члени його команди. А те це ми вже проходили». Відсутність реакції на слова Байдена Мєдвєдєва, Путіна чи бодай Лаврова – досить красномовна.

Віце-президент США не дарма пригадав газопровід Nabucco. Підписання угоди в Анкарі про постачання природного газу до Європи в обхід Росії 13 липня цього року було досить несподіваним кроком для Кремля. А ще більш несподіваною була згода Туркменістану взяти участь у проекті – це вже подвійний удар по позиціям Росії, для якої газова зброя залишилася єдиним методом впливу на інші держави. Таким собі останнім оплотом імперіалізму.

Різке падіння цін на енергоносії – ще один надпотужний удар по позиціях Кремля.

Причому удар скоріше моральний, внутрішній, адже світова спільнота вже давно відверто говорить, що Росія поводиться не як рівноправний гравець на міжнародній арені, а як простий торговець ресурсами.

У згаданому вище інтерв’ю Джозеф Байден сказав ще одну досить цікаву річ: «Послаблена кризою Росія схилиться перед США». Заява дуже гостра, і навряд чи її змогла згладити держсекретар Хіларі Клінтон, яка наступного дня після скандального інтерв’ю віце-президента Байдена заявила, що «Росія все ще лишається великою державою».

Навряд чи хтось раніше міг дозволити собі таку прямолінійність. При цьому цілком зрозуміло, що Байден не висловлював власну думку – у питаннях зовнішньої політики американські чільники завжди єдині. Тому ці заяви – холодний душ для російських лідерів, які вже почали потирати руки, заявляючи, що після візиту Обами до Москви заради нормалізації відносин з Росією Штати відмовляться від підтримки України та Грузії.

Але що вже говорити про США, якщо колись слухняний президент начебто союзної Білорусі Олександр Лукашенко відкрито відмовляє Росії у визнанні двох грузинських анклавів, бойкотує саміт ОДКБ в Москві, говорить, що не треба «кланятися перед Росією» і задається цілком логічним (і не лише для Білорусі) питанням: «Коли ми, нарешті, почнемо мислити, як чиновники суверенної, незалежної держави?».

Якщо вже настільки залежна від Росії держава знайшла у собі сили говорити з нею на рівних і фактично примусила її піти на поступки у так званій «молочній війні», то що вже тоді говорити про таких сильних гравців, як Євросоюз і США? Хіба може йти мова про те, що Росію хтось у світі боїться?

Не боїться її й маленька (територіально, але аж ніяк не економічно) Японія.

Понад 60 років Токіо досить стримано ставився до статусу Курил, які втратив у результаті Другої світової війни. Лише час від часу японці заявляли, що було б непогано повернути острови. Проте цього року ці заяви набули юридичної форми. Так, 21 травня прем’єр Таро Асо назвав Південні Курили «незаконно окупованими територіями» і фактично зажадав від Росії їх повернення. А 3 липня Верхня палата японського парламенту надала цим заявам юридичний статус, ухваливши відповідні поправки до закону «Про особливі заходи для форсування вирішення проблеми Північних територій».

Найцікавішим у цій ситуації є те, що нічого, окрім роздратованості, Росія у відповідь сказати не може, адже де-юре там і справді не все так просто і зрозуміло.

Японія ж недарма для висунення претензій обрала саме цей час – мало того, що Росія послаблена кризою, так ще й «газовий аргумент» на Японію не діє.

Тож не виключено, що Курили Росії таки доведеться віддати (звісно, не безкоштовно).

Що стосується грошей, то й тут Кремль провадить навряд чи зрозумілу для його населення політику. На тлі значного падіння ВВП, масових звільнень і викликаних ними громадських протестів, Росія пропонує кредити деяким своїм сусідам. Звісно, тут відверто віє Радянським Союзом, який витрачав величезні кошти на підтримку «братніх народів», залишаючи свій власний народ голим і босим. Ще й до того ж голодним.

Москву нічому не навчили уроки історії, і вона продовжує пропонувати політичні кредити і надавати певні пільги дружнім режимам. Газова істерія з Києвом – яскравий тому приклад. Як тільки слухняний президент України пішов на пенсію і державу очолив проєвропейський політик, Москва спочатку натяками, а потім і прямим текстом почала говорити, що ера дешевих енергоносіїв через це закінчилась.

При цьому демонстративні заяви російських політиків, що Чорноморський флот начебто залишиться в Україні при одночасній підготовці бази в Новоросійську викликає лише іронічну посмішку. Ну, не врахували в Кремлі, що у відповідь на підвищення ціни на газ Україна зробить зустрічну «пропозицію» з приводу перебування ЧФ в Криму.

Росія стала прогнозованою і як суб’єкт міжнародної політики не продукує нових ідей.

Власне, якщо основним аргумент Радянського Союзу у переговорах із Заходом було застосування ядерної зброї, то нинішній аргумент Москви є перекриття газового вентиля. Неспіврозмірність цих аргументів тим більш разюча, що з кожним метром газопроводу Nabucco «вентильна загроза» стає все менш значною.

Але Росія намагається робити вигляд, що від неї залежить у цьому світі дуже багато. Що, наприклад, без неї США не зможуть вирішити афганську проблему (начебто історія не знала війни СРСР з Афганістаном і начебто самій Росії не вигідний стабільний Афганістан), що саме Росія – посередник між Заходом та Іраном (начебто зараз іранський газ буде зайвим для газопроводу Nabucco), що Росія має вплив на КНДР з її ядерною програмою (для США куди простіше домовитися з Китаєм, до якого Пхеньян дослухається більше, ніж до Кремля) тощо.

Але найтрагічнішим для згасаючої імперії є те, що така зовнішня активність може закінчитись тим, що Росія ризикує зостатися як той рибак з тріснутим коритом. Лише сліпий не помічає, що Москва має серйозні внутрішні проблеми з Північним Кавказом (Інгушетія, Чечня, Дагестан). І річ навіть не в тім, що там почастішали напади на співробітників МВС. І навіть не у вбивстві правозахисників та опозиціонерів.

Якщо президент Чечні Рамзан Кадиров почав переговори з лідером сепаратистів Ахмедом Закаєвим з приводу його повернення в Росію, то це може означати лише одна – імперія тріщить по швам, і її ще намагаються склеїти.

Але ж при цьому ой як хочеться показати всьому світу свої грізне обличчя. Та не ті вже часи.
 
31 июля 2009,
Ярослав ЗАГОРУЙ, rus.4post.com.ua