Безславні виродки: нотатки синефіла

Від 20 серпня в Україні демонструються "Безславні виротки" – нова картина Квентіна Тарантіно. Фільм брав участь у конкурсі цьогорічного Канського фестивалю, де отримав приз за кращу чоловічу роль, який дістався австрійському акторові Крістофові Волцу. Скажемо одразу, фільм однозначно поділить аудиторію "Безславних виротків" на дві половини - безумовних шанувальників і таких самих безкомпромісних хулителів. І обидві позиції будуть цілком виправданими (у англійській версії назви фільму у слові "виродки" зроблено помилку. Відтак в українському перекладі назви стрічки правильно було б сказати "виротки").
"Вироткам" явно не вистачає цілісності, бо складений з п'ятьох частин, фільм розпадається не тільки на ці частини, але й взагалі на окремі епізоди. Фінал картини, попри ефектність, справляє доволі дивне враження. З іншого боку, Тарантіно вперше після "Кримінального читва" зняв надзвичайно драйвовий та віртуозний фільм, у якому плюнув на драматургійну збалансованість, правподібність і тому подібні речі, піддавшись суто кінематографічному натхненню.
Слуга та господар десятої музи 
Є у постаті Квентіна Тарантіно кілька особливих рис, які вирізняють його серед інших кінематографістів. Насамперед Квентін любить кіно. Це не так очевидно, як може здатися з першого погляду. Кіно взагалі мало хто любить, особливо у фаховому середовищі, де радше надають перевагу супутнім кінематографу речам Проте для Тарантіно кіно і є самим життям. І він максимально відкритий до кінематографа, бо приймає та любить майже усе: від високої класики - до найбезглуздішого трешу, про перегляд якого багато хто би посоромився зізнатися. Коли 2004 року він влаштував на Венеційському фестивалі власну програму улюбленого італійського трешу, то в самій Італії мало хто підтримав метра, мовляв, у нас і без цього кіносміття є чим пишатися. Проте саме Тарантіно можна вважати найавторитетнішим адвокатом кінематографа. Він ніби втілив собою відому формулу директора Французької сінематеки Андрі Лангуа: "Всі фільми рівні".
Для багатьох таке твердження може видатися цілком дискусійним. Бо якщо ти не любиш кінематограф, якщо ти не отримуєш буквально фізичне задоволення від перегляду фільму, то зрозуміти таку логіку непросто. Як і всяка любов, любов до кіно часто ірраціональна. Її можна описати тільки через інтенсивність, яка, зокрема, виражається у потребі весь час переглядати улюблений фільм. Це справді схоже на стан закоханості, а ідеал закоханих - завжди бути разом.
Cправжній кіноман, безмежно насолоджуючись фільмом, ніби зупиняє час. Для нього по-суті існує тільки улюблений фільм і він бажає, аби цей фільм ніколи не закінчувався. Тому він максимально "вживається" у картину, знаходячи у ній все нові і нові подробиці та сенси, таким чином штучно розтягуючи час "життя" самого фільму. Він просто не дає фільму "померти". Зрештою, все це веде і до зміни погляду на саму кіноіндустрію. Синефілу не можуть подобатися максимально прилизані продюсерські картини, стовідсотково стереотипні, надзвичайно передбачувані та нудні. Він уникає картин, які жадібні кінозірки максимально спрощують задля успішних ринкових продаж. Він надає перевагу кіно авторському, так званим "хворим" фільмам, а також розмаїтому кіносміттю тільки тому, що вся ця продукція видається йому більш щирою. Відверто ринкові, але зроблені за копійки картини приносять йому задоволення устократ більше, ніж високотехнологічні блокбастери. Саме Тарантіно ввів до комерційного кінематографа сінефілію. У його картинах часто сперечаються про кіно, фільми тут стають об'єктами аналізу та поклоніння, а сам кінематограф часто виступає символом життя. При тому Тарантіно цитує власну пам'ять, а не якийсь там підручник з історії кіно. ожливо, саме з цих причин його фільми часто залишають невдоволеною доволі велику аудиторію, яка до кінематографа байдужа апріорі, вбачаючи в Тарантіно тільки чергового клоуна, який знайшов ще один спосіб веселити публіку. Звісно, через насилля та притаманний йому чорний гумор. 
Про живих героїв та чорний гумор режисера 
У фільмах Тарантіно справді багато насилля. Кожен епізод в його стрічках підкреслено драматичний. Тут нема емоційно нейтральних сцен. Насилля чиниться у різний спосіб, проте найчастіше словом. Один з персонажів завжди домінує над іншим, переважно завдяки добірним аргументам та скаженою словесною енергією. арантінівський гумор також доволі специфічний. Кожен свій фільм він зараховує до комедій. Його веселять драматичні ситуації, у які потрапляють його герої, причому режисер навмисне створює пастки своїм персонажам, спостерігаючи, як вони з них виплутаються. Джерело гумору Тарантіно також має кінематографічне походження. Режисер каже, що бере героїв жанрових картин і занурює їх у цілком життєві ситуації. А в житті, як відомо, усяке буває. Тому в "Кримінальному чтиві" ми стаємо свідками, як наймані убивці Вінсент та Джулс обговорюють масаж ніг та подробиці життя у Європі, а боксер Бутч та бандитський ватажок Маселос Воллас потрапляють у лапи ґвалтівників. З точки зору будь-якого кіномана, це справді смішно. Зрештою, основою фільмів Тарантіно є не просто сценарій, а діалоги у ньому. Саме у діалогах розгортається тарантівське бачення суті кінематографа. Режисер каже, що просто записує діалог за своїми героями. Він створює характери, проте характери ведуть його за собою. Така позиція дозволяє йому знімати максимально драматичні та непередбачувані картини, напруга у яких досягається завдяки поведінці героїв, яка базується не стільки на придуманих для них сценаристом властивостях, скільки на особливих ньюансах, що вони виникають ніби самі по собі.  Така технологія прямо пов'язана з тарантінівською любов'ю до обговорення фільмів, яким, зрештою, можна приписати що завгодно. Тарантіно чинить зі своїми героями так само, які з чужими фільми: він шукає та знаходить у них тисячі нюансів та сенсів. Він ніби відтворює ланцюжок асоціацій, які виникають у нього під час перегляду фільму і яких доволі важко проконтролювати. Тому так само живими та малоконтрольованими іззовні виглядають і герої його фільмів. Усі ці ознаки кінематографічного світу "Безславні виротки" Квентіна Тарантіно об'єднали з неймовірним блиском. До них долалася також любов Тарантіно до воєнного кіно, яке знімалося у сорокові-сімдесяті, коли режисери були стурбовані не стільки антивоєнним пафосом, скільки тим, як би зробити видовище максимально ефектним. Зразковим фільмом такого штибу Тарантіно вважає стрічку "Туди залітають тільки орли". Це історія про пригоди американця під час Другої світової війни. Особливо режисерові подобається епізод, у якому Клінт Іствуд розстрілює неймовірну кількість німців, стоячи на вершечку сходів. У "Виротках" також є безліч убитих солдатів противника, а ще надзвичайно віртуозні та смішні діалоги, які ведуть між собою харизматичні та переконливі герої, на яких тримається дія. Взагалі тут дуже багато власне кінематографа - від цитат відомих кінострічок до обговорення у кадрі знакових фільмів, найчастіше німецьких. Один з персонажів є навіть кінокритиком, який спеціалізується на німецькому кіно двадцятих років.
Зрештою, чи є всьому тому сенс? Звичайно, є. Любов до кіно. Смішно шукати ще якогось сенсу, йдучи до кінотеатру на фільм Квентіна Тарантіно. 
 
 
Анна Купінська,  для УП

дополнительный материал